07 жовтня 2024 року Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду в рамках справи № 466/525/22, провадження № 51-7310кмо23 (ЄДРСРУ № 122272945) досліджувала питання щодо правової можливості слідчого, дізнавача, прокурора до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи в невідкладних випадках з метою віднайти і вилучити об`єкти, які можуть бути речовими доказами.
1. Щодо поняття «майно» у розумінні ч. 3 ст. 233 КПК
Виходячи з положень КПК, термін «майно» вживається в розумінні, яке є ширшим за обсягом порівняно з відповідним цивільно-правовим поняттям, і включає в себе матеріальні об`єкти, що мають або можуть мати ознаки речових доказів.
Так, у КПК вказано, зокрема:
- … гроші, цінності та інше майно … одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення … або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов`язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення (п. 6 ч. 1 ст. 91);
- майно, що було ... вилучене з обігу; підшукане, виготовлене, пристосоване або використане як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та/або зберегло на собі його сліди; яке не має ніякої цінності і не може бути використане (ч. 9 ст. 100);
- тимчасово вилученим може бути майно у вигляді речей, документів, грошей тощо, щодо яких є достатні підстави вважати, що вони: 1) підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди; 2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення або винагороди за його вчинення; 3) є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов`язаного з їх незаконним обігом; 4) одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від них, а також майно, в яке їх було повністю або частково перетворено (ч. 2 ст. 167);
- арешт майна допускається з метою забезпечення збереження речових доказів (ч. 2 ст. 170);
- арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у ст. 98 цього Кодексу (ч. 3 ст. 170);
- у ч. 3 ст. 234 зазначається про «індивідуальні або родові ознаки речей, документів, іншого майна»;
- предмети, які вилучені законом з обігу, підлягають вилученню незалежно від їх відношення до кримінального провадження. Вилучені речі та документи, які не входять до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, та не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу, вважаються тимчасово вилученим майном (ч. 7 ст. 236). Тобто тимчасово вилученим «майном» є, серед іншого, «предмети, які вилучені законом з обігу». Це характерно і для ч. 7 ст. 237 КПК.
Системний аналіз положень КПК також свідчить, що поняття майно, з одного боку, та речові докази, з іншого, можуть розглядатися як ціле і частина відповідно. Такі заходи забезпечення кримінального провадження, як тимчасове вилучення майна та арешт майна, виходячи навіть з їх назви, взагалі застосовуються до різних категорій майна, але серед іншого - безпосередньо до речових доказів.
Взаємопоєднане тлумачення приписів кримінального процесуального закону недвозначно свідчить, що в розумінні ч. 3 ст. 233 КПК поняття «майно» охоплює своїм змістом речі, документи, гроші, інші цінності та матеріальні об`єкти, серед яких, предмети, знаряддя, засоби вчинення кримінального правопорушення, які мають або можуть мати ознаки речових доказів.
2. Щодо поняття «врятування» в аспекті застосування ч. 3 ст. 233 КПК
Право на повагу до житла як складова права на приватність належить до основоположних прав людини, закріплених на національному та міжнародному рівнях. Конституційний Суд України в Рішенні від 31 травня 2011 року № 4-рп/2011 наголосив на тому, що гарантування кожному прав на повагу та недоторканність житла є не тільки конституційно-правовим обов`язком держави, а й дотриманням взятих Україною міжнародно-правових зобов`язань відповідно до положень Загальної декларації прав людини 1948 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року. Зазначені міжнародні акти згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.
Відповідно до ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 8 Конвенції, п. 1 ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на недоторканність свого житла. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (п. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини).
У згаданому Рішенні Конституційний Суд України також зазначив, що конституційна гарантія недоторканності житла не поширюється на випадки, коли суспільні інтереси вимагають правомірного обмеження прав людини, зокрема, для захисту прав і законних інтересів інших членів суспільства, а також задля запобігання кримінальним правопорушенням. Обмеження права особи на недоторканність житла, яке визначено в Конституції України і міжнародно-правових актах, за відповідних обставин, може визнаватися легітимним втручанням держави в права людини з метою забезпечення загального блага.
Приписи ст. 30 Конституції України гарантують кожному недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов`язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду й обшуку.
Отож, із положень ст. 30 Конституції України слідує таке:
- допускається наявність невідкладних випадків, коли дозволений інший, за відсутності вмотивованого рішення суду, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку;
- невідкладність випадків законодавець обумовлює врятуванням життя людей, майна чи безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.
Зазвичай підставою для обмеження права на недоторканність житла в позасудовому порядку здебільшого є екстремальні випадки природного чи техногенного характеру.
Так, невідкладним випадком, серед інших, є той, що визначений у ч. 6. ст. 80 Кодексу цивільного захисту України, де йдеться про те, що під час гасіння пожежі працівник пожежно-рятувального підрозділу має право на безперешкодний доступ до всіх житлових, виробничих та інших приміщень, а також на застосування будь-яких заходів, спрямованих на рятування населення, запобігання поширенню вогню та ліквідацію пожежі. Цей порядок доступу не вимагає попереднього судового контролю або його здійснення post factum.
У статті 38 Закону України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 року № 580-VIII йдеться про те, що поліція в невідкладних випадках може проникнути до житла чи іншого володіння особи без вмотивованого рішення суду, зокрема, і post factum. Про застосування такого поліцейського превентивного заходу складається протокол, а невідкладні випадки пов`язані: із рятуванням життя людей та цінного майна під час надзвичайних ситуацій; безпосереднім переслідуванням осіб, підозрюваних у вчиненні кримінального правопорушення; припиненням кримінального правопорушення, що загрожує життю осіб, які знаходяться в житлі або іншому володінні.
Інакший, установлений законом порядок, передбачений ч. 3 ст. 233 КПК, згідно з якою слідчий, дізнавач, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи у невідкладних випадках, пов`язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення. У такому разі прокурор, слідчий, дізнавач за погодженням із прокурором зобов`язаний після здійснення таких дій невідкладно звернутися post factumдо слідчого судді із клопотанням про проведення обшуку.
Наявність єднального сполучника «та» між словосполученнями «врятування життя людей» і «врятування майна» ОП ККС ВС сприймає як законодавче визначення альтернативних випадків щодо невідкладного проникнення, де слово «людей» у формулюванні відповідної підстави, у розумінні ч. 3 ст. 233 КПК, уособлює необхідність врятування життя хоча б однієї особи.
Немає підстав у контексті приписів ст. 30 Конституції України та ч. 3 ст. 233 КПК заперечувати допустимість проведення в житлі чи іншому володінні особи огляду й обшуку після проникнення до такого житла чи іншого володіння особи за наявності невідкладних випадків.
По-перше, йдеться про кримінальну процесуальну діяльність слідчого, дізнавача, прокурора до постановлення ухвали слідчого судді щодо проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку (ст. 30 Конституції України), яка реалізується на підставі ч. 3 ст. 233 КПК. Отже, очевидною є підпорядкованість законодавчо визначеної мети невідкладного обшуку - врятування майна вирішенню і розв`язанню тих завдань, про які йдеться в ст. 2 КПК.
По-друге, в аспекті виконання завдань кримінального провадження термін «врятування» означає усувати загрозу смерті, знищення; захищати існування; оберігати, укривати від шкідливого, небажаного, небезпечного впливу життя людей та майна. Телеологічне тлумачення безсумнівно вказує на такі підстави невідкладного обшуку, як реальна загроза того, що предмет, який розшукується та підлягає вилученню, може бути знищено через зволікання з його відшуканням, відповідно - метою такого відшукання є запобігання знищенню об`єктів, що можуть мати значення речових доказів.
Приписи ч. 3 ст. 233 КПК передбачають можливість проникнення до житла (іншого володіння) в процесі здійснення кримінальної процесуальної діяльності для розслідування кримінальних правопорушень. Відповідно, під час проникнення можуть проводитися необхідні процесуальні дії, спрямовані на рятування майна, серед іншого, об`єктів матеріального світу, які мають або можуть мати ознаки речових доказів під час проведення обшуку. У ситуації, коли слідчому чи прокурору стає відомо про можливе знищення майна, яке може бути речовим доказом у кримінальному провадженні, застосовуються положення ч. 3 ст. 233 КПК щодо його врятування, які є підставою для невідкладного проникнення до житла (іншого володіння).
3. Щодо невідкладності випадку в розумінні ч. 3 ст. 233 КПК
Проведення обшуку (огляду) житла чи іншого володіння особи без рішення суду в невідкладних випадках, пов`язаних із врятуванням життя людей чи майна чи безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, з дотриманням обмежень і умов, передбачених законодавством (статтями 214, 233, 237 КПК), не порушує засади недоторканності житла чи іншого володіння особи.
З метою належного вирішення завдань, визначених у ст. 2 КПК, їх розв`язання, а також нейтралізації загроз з боку суб`єктів протиправної поведінки чи інших осіб, які діють на їх користь, у ч. 3 ст. 233 КПК з метою реалізації правоохоронюваних інтересів установлено спеціальні правила. Неможливість забезпечити збереження доказів без їх негайного відшукання і вилучення обумовлює невідкладну необхідність вжиття передбачених КПК процесуальних заходів з метою врятування (збереження) відповідного майна, зокрема шляхом проведення обшуку до отримання ухвали слідчого судді. При цьому висока ймовірність протягом короткого часу знищення таких доказів зумовлює невідкладність вжиття заходів з метою їх збереження.
Про наявність у сторони обвинувачення обґрунтованих побоювань того, що майно може бути знищеним, може свідчити як наявність у слідчого та прокурора відповідних даних, що воно може бути знищене, з огляду на відомості, отримані оперативним шляхом, з повідомлень свідків, потерпілих, підозрюваних чи з інших належних та допустимих джерел, які вказують, що майно може бути знищено, так і специфіка розвитку подій у розслідуванні кримінального провадження, коли, наприклад, один із співучасників кримінального правопорушення був затриманий, то побоювання того, що його затримання може змусити інших співучасників знищити речові докази, стають досить реальними. Викриття кримінального правопорушення створює очевидну і реальну загрозу (високу ймовірність) швидкого знищення речових доказів третіми особами (співучасниками, родичами або друзями підозрюваного тощо), зацікавленими в унеможливленні ефективного розслідування. Водночас дотримання порядку попереднього отримання дозволу слідчого судді на проведення обшуку (який включає складання та подання до суду вмотивованого клопотання, його розподіл автоматизованою системою, прийняття до провадження слідчим суддею, проведення судового засідання та складання за його результатами ухвали) зумовлює відповідні можливості для знищення доказів особами, яким відомо про факт затримання правопорушника, у проміжок часу, витраченого на виконання передбачених у законі ординарних процедур. Зазначена обставина з високою вірогідністю може позбавити сторону обвинувачення можливості належно реалізувати передбачені ст. 93 КПК повноваження щодо збирання доказів задля виконання завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК).
(!!!) ОП ККС ВС виходить із того, що проникнення до житла чи іншого володіння особи є альтернативою попередньому отриманню ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук у ситуаціях, коли існують обґрунтовані побоювання, що за цей час майно буде знищено в разі дотримання ординарного порядку. Необхідність віднайти і вилучити об`єкти, які можуть бути речовими доказами, в контексті ч. 3 ст. 233 КПК є виправданою, якщо існують обґрунтовані підстави до припущення про наявність реальної загрози знищення майна.
У клопотанні, доданих матеріалах, в ухвалі слідчого судді, постановленій post factum, має йтися про мету (намагання, прагнення) зберегти речові докази від прогнозованої втрати, за наявності обґрунтованого припущення про існування реальної загрози їх знищення. У клопотанні про надання дозволу на обшук у порядку ч. 3 ст. 233 КПК, доданих матеріалах, має бути вказано, які саме обставини до моменту проникнення свідчили, що дотримання ординарного порядку може спричинити втрату майна, що існує реальна конкретна загроза такої втрати, знищення, зазначено, чому загроза небезпідставно сприймається як реальна.
В контексті проведення обшуку без попередньо отриманого судового дозволу Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує в низці своїх рішень, зокрема в справах Kuzminas v. russia (заява № 69810/11 від 21 грудня 2021 року, § 22), K.S. and M.S. v. Germany (заява № 33696/11 від 6 жовтня 2016 року, § 42), Tortladze v. Georgia (заява № 42371/08 від 18 березня 2021 року, § 57), що мета виявити речові докази, які можуть бути корисними для кримінального розслідування серйозного злочину послідовно визнається Судом законною, позаяк вона переслідує інтереси громадської безпеки і пов`язана із запобіганням злочинам та захистом прав інших осіб.
Разом із тим, ЄСПЛ вважає вагомим те, аби невідкладні обставини, на які посилалися органи влади, вирішивши провести обшук без рішення суду, дійсно підтверджувалися матеріалами справи та конкретними обставинами, й в цілому виправдовували таку терміновість з боку правоохоронних органів. Крім того, важливим є як дотримання процесуальних гарантій під час проведення такого обшуку та судовий контроль за його законністю post factum, так і забезпечення заявникові можливості оскаржувати докази, здобуті в такий спосіб, в межах кримінального провадження проти нього. Недотримання таких вимог має наслідком констатацію ЄСПЛ відповідного порушення статей 6 та / або 8 Конвенції.
Відсутність попереднього судового ордеру може бути компенсована наявністю судового перегляду post factum законності та необхідності відповідного заходу. Перегляд національними судами заходу, що порушує статтю 8 Конвенції, забезпечує відповідний засіб правового захисту для зацікавленої особи за умови, що суддя ефективно перевіряє законність та обґрунтованість оскаржуваного заходу і, за необхідності, виключає з кримінального провадження зібрані докази(див. рішення у справі Brazzi v. Italy, no. 57278/11, §§ 44-45, від 27 вересня 2018 року).
(!!!) Вимога про наведення мотивів для проведення обшуку саме невідкладно, безпосередньо пов`язана з ефективністю наступного судового контролю. Якщо слідчим суддею в порядку судового контролю або судом під час перевірки допустимості доказів не буде встановлено (підтверджено) наявності підстав для невідкладного проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді, результати відповідного обшуку (без попереднього дозволу суду) слід вважати такими, що отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Частиною 2 ст. 235 КПК передбачено, що ухвала про дозвіл на проведення обшуку повинна відповідати загальним вимогам до судових рішень, передбаченим цим Кодексом. Приписами ст. 234 КПК визначені обставини, які підлягають дослідженню слідчим суддею під час вирішення питання про обшук, який ще не було проведено органами досудового розслідування.
Водночас під час розгляду питання про надання дозволу на обшук у порядку ч. 3 ст. 233 вказаного Кодексу слідчий суддя, крім зазначених обставин, має перевірити, чи дійсно були наявні підстави для невідкладного проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді, деталізувати у своєму рішенні питання про необхідність проведення обшуку за невідкладних обставин та вилучення конкретних предметів. Недотримання таких стандартів ЄСПЛ сприймає як ситуацію, коли відсутність попереднього судового дозволу на проведення обшуку не була компенсована наявністю судового перегляду ex post facto (див., рішення в справі Tortladze v. Georgia (no. 42371/08, § 65, 18 березня 2021 року).
Також ЄСПЛ дійшов висновку про відсутність ефективного ретроспективного судового перегляду у справі Gutsanovi v. Bulgaria (№ 34529/10, § 223, ECHR 2013 (extracts), оскільки суддя, який розглядав протоколи обшуку і виїмки, просто підписав їх, не вказавши жодних конкретних причин для свого схвалення. Серед іншого, ці обставини призвели до висновку, що обшук і виїмка не були проведені відповідно до закону, а отже, порушили вимоги ст. 8 Конвенції.
В справі Kuzminas v. russia (№ 69810/11) від 21 грудня 2021 року (§ 25) ЄСПЛ зазначив, що, оскільки окрім постанови слідчого про проведення обшуку та протоколу обшуку, жодних інших документів з матеріалів слідства не було надано судді, який здійснював перегляд, суддя не мав можливості оцінити ані ступінь обґрунтованої підозри, яку органи влади мали відносно заявника до проведення обшуку в його квартирі, ані терміновість та необхідність проведення обшуку без попереднього судового рішення.
Отже, вмотивування ухвали про надання дозволу на обшук у порядку ч. 3 ст. 233 КПК наявністю підстав, які не передбачені вказаною нормою та не підтверджуються матеріалами справи, не може вважатися обґрунтованим у розумінні п. 1 ст. 6 та п. 2 ст. 8 Конвенції.
4. Щодо невідкладного судового контролю post factum
Довільне виконання правила про невідкладний ретроспективний судовий контроль, тобто з пропуском строку, що був об`єктивно для цього потрібен, не відповідає критерію «невідкладності», якщо наявні в матеріалах кримінального провадження обставини не свідчать про об`єктивні й нездоланні перешкоди звернутися з відповідним клопотанням якнайшвидше, та є порушенням приписів ч. 3 ст. 233 КПК
ВАЖЛИВО: Саме собою виявлення та фіксація під час проведення обшуку відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 307 КК, не є достатньою підставою для його легалізації слідчим суддею ех post factum, якщо у відповідному клопотанні відсутнє належне обґрунтування підстав, які відносяться до переліку невідкладних, отже слідчий суддя не мав підстав дійти висновку, що слідча дія була невідкладною.
ОП ККС ВС зазначає, що підстави до проведення слідчої дії як невідкладної, за наявності відповідних процесуальних приводів, можуть бути предметом перевірки під час судового розгляду. Водночас, за відсутності у відповідному клопотанні, матеріалах на яких воно ґрунтується, в ухвалі слідчого судді, постановленої ех post factum щодо легалізації слідчої дії, проведеної як невідкладної, обґрунтованого висновку про наявність підстав для невідкладного проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді, відшукання і встановлення таких підстав під час судового розгляду чи апеляційного перегляду не відповідає приписам статей 233, 234 КПК.
ВИСНОВОК щодо застосування норми, передбаченої ч. 3 ст. 233 КПК:
- Слідчий, дізнавач, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи в невідкладних випадках, зокрема з метою врятування матеріальних об`єктів (майна), що потенційно можуть мати значення речових доказів у кримінальному провадженні, від прогнозованого знищення, втрати.
- У контексті ч. 3 ст. 233 КПК про невідкладність такого випадку свідчать дані про реальну загрозу знищення, втрати майна. У клопотанні про надання дозволу на обшук у порядку ч. 3 ст. 233 КПК, наданих на його обґрунтування матеріалах, в ухвалі слідчого судді, постановленій ех post factum, має бути вказано, які саме обставини на момент проникнення свідчили, що зволікання може спричинити знищення речових доказів, що відомості про загрозу їх знищення, втрати давали підстави сприймати її як реальну.
- В аспекті реалізації правил ч. 3 ст. 233 КПК, недотримання вказаних вище приписів закону, невиконання вимоги про невідкладне звернення до слідчого судді з клопотанням про проведення обшуку, за відсутності об`єктивних перешкод звернутися з відповідним клопотанням якнайшвидше після закінчення проведення слідчої розшукової дії, є підставою до відмови слідчим суддею в легалізації обшуку ех post factum.
Матеріал по темі: «Внесення відомостей до ЄРДР із завищеною правовою кваліфікацією»