Вступ.
З аналізу Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається стійка тенденція щодо поновлення судом касаційної інстанції процесуальних строків на подання касаційних скарг контролюючими (фіскальними) органами через значний відрізок часу, а саме від 6 до 10 місяців.
Вказане стало можливим через те, що у зв’язку із змінами законодавства, зокрема Закону України «Про судовий збір» в частинні зобов’язання податкового управління сплачувати судовий збір на рівні з усіма учасниками судового процесу, фіскальні органи, разом із позовними заявами та/або скаргами, зверталися до суду з відповідними клопотаннями щодо звільнення (відстрочення) від сплати судового збору, однак, в переважній більшості, суди відмовляли в задоволені вищевказаного клопотання посилаючись на вимоги діючого законодавства та принципу рівності сторін та повертали скарги без розгляду.
Разом з тим, з початком бюджетного фінансування на судові витрати, почалась нова хвиля скарг податкових органів на рішення судів апеляційних інстанцій, однак вже із значним запізненням та порушенням процесуальних строків.
З урахуванням зазначеного в цьому матеріалі вважаю за необхідно висвітлити питання законності та правової обґрунтованості поновлення судами податковим органам процесуальних строків на касаційне оскарження, через значний відрізок часу (більше 20 відведених днів) по вже прийнятим судовим рішенням.
Описова частина.
Розпочати матеріал хочеться з наступної тези: «Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після складання постанови апеляційного суду в повному обсязі»(Постанова ВСУ від 23.02.2016 року по справі № 826/104/115 (№ в ЄДРСРУ 56580853).
Поряд з цим, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 5 жовтня 2016 року розглядаючи справу № 6-1724цс16 вказала, що право на касаційне оскарження судового рішення напряму залежить від своєчасності отримання судового акту апеляційної інстанції, тобто поновлення строків вбачається можливим лише з підстав несвоєчасності отримання рішення (ухвали, постанови) суду.
Разом з цим, відповідно до ч. 1 ст. 102 КАС України пропущений з поважних причин процесуальний строк, встановлений законом, може бути поновлений, а процесуальний строк, встановлений судом, - продовжений судом за клопотанням особи, яка бере участь у справі.
Ключовою є фраза «З ПОВАЖНИХ ПРИЧИН», а отже це і є предметом доказування для скаржника: тобто, якщо строк на касаційне оскарження був пропущений з поважних причин це повинно підтверджуватися незаперечними письмовими доказами.
ВАЖЛИВО: Процесуальний Закон не дає визначення терміну «поважні причини». Між тим в Рішенні Верховного суду України від 13.09.2006 року по справі № 6-26370кс04 (№ в ЄДРСРУ 135558) вказане наступне: «Поважними причинами пропуску строку позовної давності вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред'явлення позову стає неможливим або утрудненим».
Більше того, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного суду України, відмова у відкритті касаційного провадження з підстави, передбаченої частиною четвертою статті 214 КАС, не позбавляє права сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов’язки, оскаржити в касаційному порядку судові рішення, додавши клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження, оскільки питання про поважність причин пропуску процесуального строку оцінюються судом на власний розсуд, в кожному конкретному випадку. Виняток з цього правила щодо присічного річного строку для певного кола скаржників зазначений в абзаці третьому частини четвертої статті 214 КАС. (Постанова ВСУ від 30.09.2015 року по справі № 21-2231а15).
По суті.
Відповідно до вимог процесуального законодавства касаційна скарга підлягає залишенню без руху внаслідок наявності перешкод для відкриття касаційного провадження.
Згідно із частиною 2 статті 212 КАС України касаційна скарга на судові рішення подається протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, крім випадків, передбачених цим Кодексом, а в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення постанови в повному обсязі.
Частиною 5 статті 254 КАС України передбачено, що постанова або ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанції за наслідками перегляду, постанова Верховного Суду України набирають законної сили з моменту проголошення, а якщо їх було прийнято за наслідками розгляду у письмовому провадженні, - через п'ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі.
Частиною 4 статті 214 КАС України встановлено, що касаційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, встановлених статтею 212 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними.
ВАЖЛИВО: При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали про залишення касаційної скарги без руху особа має право звернутися до суду касаційної інстанції з заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку.
Вищий адміністративний суд України, при поданні скарг податковими органами, в переважній більшості обґрунтовано залишає касаційну скаргу без розгляду та надає скаржнику 30 денний строк для належного обґрунтування поважності причин пропуску процесуального строку з наступним обґрунтуванням.
Згідно ч. 3 ст. 214 Кодексу адміністративного судочинства України, до касаційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених ст. 213 цього Кодексу, застосовуються правила ст. 108 цього Кодексу.
Частиною 1 ст. 108 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених ст. 106 цього Кодексу, постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, у якій зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб їх усунення і встановлюється строк, достатній для усунення недоліків. Копія ухвали про залишення позовної заяви без руху невідкладно надсилається особі, що звернулася із позовною заявою.
Виходячи з наведеного та відповідно до приписів ч. 4 ст. 214 КАС України, суд повинен надати скаржнику строк для усунення вказаних недоліків у строк протягом тридцяти днів з моменту отримання даної ухвали про залишення касаційної скарги без руху.
Приклади судової практики:
«скаржнику необхідно надати докази поважності пропуску строку на які посилається, зокрема відсутності коштів для сплати судового збору з часу повернення касаційної скарги поданої вперше до часу подання вдруге, докази вчинення дій щодо отримання коштів для оплати судового збору»(Ухвала ВАСУ від 15.11.2016 р. у справі № К/800/30669/16 та № К/800/30652/16);
«на підтвердження поважності пропуску строку відповідачу слід надати докази неможливості звернення до суду касаційної інстанції у період з моменту отримання ухвали Вищого адміністративного суду України по дату подання касаційної скарги» (Ухвала ВАСУ від 15.11.2016 р у справі № К/800/30787/16 та № К/800/30682/16);
«скаржнику слід надати суду касаційної інстанції належні докази та обґрунтування вчинення будь-яких дій, спрямованих на отримання достатнього для сплати судового збору фінансування з Державного бюджету Україниз моменту отримання копії оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції, а також неможливості оскарження рішень судів попередніх інстанцій з моменту сплати судового збору» (Ухвала ВАСУ від 15.11. 2016 р. у справі № К/800/30953/16 та № К/800/30593/16 ).
Однак як завжди з правила є виключення….
Так, 27 жовтня 2016 року Вищий адміністративний суд України під головуванням судді Маринчак Н.Є. розглядаючи справу № К/800/28894/16 прийняв необґрунтовану та безпідставну ухвалу № в ЄДРСРУ 62469227 (http://reyestr.court.gov.ua/ ), якою визнав поважними підстави пропуску податковою інспекцією строку на касаційне оскарження постанови апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2016 року (категорія справи № 804/10274/15).
Підстави та мотиви спірної ухвали у рішенні не зазначені, окрім наступного: «Перевіривши доводи поважності пропуску строку на касаційне оскарження, наведені в заяві та докази приєднані до неї, вважаю, що строк на касаційне оскарження був пропущений не з вини скаржника» (орфографія, пунктуація, синтаксис згідно оригіналу, підкреслення заявника).
ВАЖЛИВО: Разом з тим необхідно вказати, що суд касаційної інстанції – Вищий адміністративний суд України по вищевказаній справі вже розглядав та повертав касаційну скаргу податкової залишену без розгляду, оскільки скаржник не виконав вимог суду в частині сплати судового збору.
Таким чином судом не враховано, що Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25 березня 2016 року у справі № К/800/8335/16 (категорія справи № 804/10274/15, № в ЄДРСРУ 56845707) касаційна податкової інспекції у справі № 804/10274/15 залишена без руху та надано 30 денний строк для усунення недоліків касаційної скарги.
Більше того, 19 травня 2016 року у справі К/800/8335/16 (категорія справи № 804/10274/15 № в ЄДРСРУ 58104321) у зв’язку з не усуненням недоліків податковою інспекцією, які були підставою для залишення касаційної скарги без руху, Вищий адміністративний суд України ухвалив відмовити в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги, а касаційну скаргу повернути скаржнику.
Отже, як вже було зазначено вище, Вищий адміністративний суд України в особі головуючого судді МАРИНЧАК Нінель Євгенівни, не перевірив доводів касаційної скарги, не прийняв до уваги наявність відповідних судових рішень касаційної інстанції та після спливу 8 (ВОСЬМИ) місяців ПОВТОРНО, без належного правового обґрунтування у справі№ К/800/28894/16 (категорія справи № 804/10274/15) касаційну скаргу податкової інспекції прийняв та відкрив касаційне провадження, чим фактично вчинив кримінальне правопорушення передбачене ч. 1 ст. 375 КК України.
Правове обґрунтування.
Як вбачається із практики Верховного Суду України, оцінюючи обставини, що перешкоджали здійсненню процесуального права на оскарження, суд повинен виходити з оцінки та аналізу всіх наведених у клопотанні доводів, а також з того, чи мав заявник можливість своєчасно реалізувати своє право на оскарження (Лист Вищого адміністративного суду України від 19.05.2010 N 708/11/13-10).
Постановою Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі № 21-240а13 (№ в ЄДРСРУ 36171760) передбачено, що обставини, з якими сторона пов’язує поважність причин пропуску строків звернення до суду, доводяться стороною і встановлюються судом тільки у випадку, якщо заявлена вимога про застосування цих строків.
Аналогічна правова позиція щодо застосування статті 100 КАС вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 5 грудня 2011 року (справа № 21-369а11(№ в ЄДРСРУ 20968416).
Необхідно вказати, що поновлення процесуальних строків на оскарження судових рішень є дискреційними повноваженнями суду, а під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний або судовий орган, приймаючий рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин (Ухвала ВАСУ від 29.09.2016 року по справі № 522/6069/14-а (№ в ЄДРСРУ 61821829).
Практика ЄСПЛ (принцип «Res judicata»).
В свою чергу необґрунтоване поновлення процесуальних строків на оскарження «остаточного судового рішення» є порушенням принципу «Res judicata» (юридичної визначеності), про що вказує як судова практика Верховного суду України (наприклад, Постанова ВСУ від 13.07.2016 року по справі № 3-774гс16 (№ в ЄДРСРУ 58986625) так і судова практика Європейського суду з прав людини.
Перш за все необхідно звернутися до Основного Закону нашої Держави та вказати, що згідно ст. 1 Конституції - Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава в якій визнається і діє принцип верховенства права; людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. (Рішення Конституційного суду України від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, справа № 1-11/2012).
В свою чергу, відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.
Серед основних засад судочинства, згідно з п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України, є «обов’язковість рішень суду».
Отже, у найвищому за юридичною силою законі закріплено конституційний принцип обов’язковості рішень судів, за ознакою територіальності – на всій території нашої держави.
Згідно статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Вказане вище, також дублюється і у ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», але з деяким роз’ясненням, зокрема щодо обов’язковості та преюдицівності.
Так, обов’язковими судовими рішеннями є лише ті, що набрали законної сили, а преюдиційність судових рішень для інших судів визначається виключно законом.
Разом з тим, згідно ст. 55 Конституції України та ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, встановлених законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України.
Водночас, статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.
Практика Європейського суду щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 § 1, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.
Так, у справі „Трегубенко проти України" заявник скаржився, що остаточне і обов’язкове судове рішення, винесене на його користь, було скасовано в порядку нагляду, а також що судове провадження в його справі було несправедливим. Крім того, заявник скаржився, що йому було відмовлено у доступі до суду для визначення його цивільних прав.
Розглянувши обставини цієї справи, Суд зауважив, що, дозволяючи внесення протесту згідно з цим правилом, Верховний Суд України звів нанівець увесь судовий розгляд, що завершився прийняттям остаточного та обов’язкового рішення, і тому порушив принцип res judicata щодо рішення, яке, крім того, вже було частково виконано.
У своїй практиці Суд дотримується тієї думки, що це питання має розглядатися з урахуванням принципу юридичної визначеності, а не просто як втручання з боку виконавчої влади. Тому у вказаній справі Суд дійшов висновку, що, застосовувавши процедуру нагляду з метою скасування судового рішення, винесеного на користь заявника, Пленум Верховного Суду України порушив принцип юридичної визначеності та право заявника на доступ до суду, гарантоване статтею 6 § 1 Конвенції.
Аналогічного висновку щодо скасування остаточного судового рішення, Суд дійшов у справах „Науменко проти України", „Полтораченко проти України" та „Тімотієвич проти України".
Суд визнав, що у згаданих справах, в яких мали місце скасування рішень, які набули статусу остаточних та мали обов’язковий характер, було порушено статтю 6 § 1 Конвенції.
Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини також і у справах «Устименко проти України» та «Пономарьов проти України».
Зокрема, Високий Суд вказав, що право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.
Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Рябих проти Росії" ( 980_172 ) (Ryabykh v. Russia), заява N 52854/99, п. 52, ECHR 2003-X).
У цих справах Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності.
Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою.
Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (див. рішення у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03, п. 41, від 3 квітня 2008 року) (п. 47 рішення).
Зі змісту пункту 52 рішення «Устименко проти України» випливає, що якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення.
За цих підстав Високий Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 53 рішення).
Рішення Європейського Суду з прав людини зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» мають в Україні значення джерела права. Більше того, частина 2 статті 8 КАС України, вимагає врахування практики Європейського Суду з прав людини при вирішенні справ.
Вказане вище підтверджує те, що у суду є «свобода розсуду» або дискреційні повноваження суду на поновлення процесуальних строків, адже за таких обставин лише суд вирішує яка причина є поважною і які докази можна приймати до уваги, разом з цим суд повинен обґрунтувати свою позицію відповідними доводами, а не лише зазначити «визнати поважними причини пропуску процесуальних строків» (Ухвала ВСУ від 26.01.06 справа № N 6-7307кс04).
P.s. необґрунтоване поновлення процесуальних строків можна прирівняти до винесення неправосудного рішення, а це вже є підставою для дисциплінарної та/або кримінальної відповідальності головуючого суді.
Теги: поновлення процесуальних строків, возобновление процессуальных сроков, кассационная жалоба, касаційна скарга, клопотання про поновлення строків, ВАСУ, Верховний суд, судова практика, відповідальність, неправосудне судове рішення, стаття 375 КК України, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов