05 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/5127/20, провадження № 61-6589св22 (ЄДРСРУ № 106637464) досліджував питання щодо дій (бездіяльності) слідчого щодо неповернення тимчасово вилученого майна у кримінальному провадженні та відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
В силу приписів статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування майнової шкоди.
За загальними положеннями, передбаченими статтею 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України.
За таких обставин питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а суд загальної юрисдикції за правилами позовного провадження самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року в справі № 920/715/17).
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Відповідно до Закону України «Про національну поліцію» національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
Приписами статті 7 Закону України «Про національну поліцію» передбачено, що під час виконання своїх завдань поліція забезпечує дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і сприяє їх реалізації. Обмеження прав і свобод людини допускається виключно на підставах та в порядку, визначених Конституцією України і законами України, за нагальної необхідності і в обсязі, необхідному для виконання завдань поліції. Здійснення заходів, що обмежують права та свободи людини, має бути негайно припинене, якщо мета застосування таких заходів досягнута або немає необхідності подальшого їх застосування.
Статтею 8 Закону України «Про національну поліцію» визначено, що поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Поліцейському заборонено виконувати злочинні чи явно незаконні розпорядження та накази. Накази, розпорядження та доручення вищих органів, керівників, посадових та службових осіб, службова, політична, економічна або інша доцільність не може бути підставою для порушення поліцейським Конституції та законів України.
Відповідно до частини сімнадцятої статті 3 КПК України - слідчий - службова особі органу Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за дотриманням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, органу Державної кримінально-виконавчої служби України, підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень.
Засади кримінального провадження, передбачені главою 2 КПК України, встановлюють, зокрема, верховенство права, законність, рівність перед законом і судом, недоторканість права власності. За змістом статті 16 КПК України позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом. На підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом, допускається тимчасове вилучення майна без судового рішення.
Згідно зі статтею 167 КПК України тимчасовим вилученням майна є фактичне позбавлення підозрюваного або осіб, у володінні яких перебуває зазначене у частині другій цієї статті майно, можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення.
Відповідно до статті 169 КПК України, тимчасово вилучене майно повертається особі у якої воно було вилучено: 1) за постановою прокурора, якщо він визнає таке вилучення майна безпідставним; 2) за ухвалою слідчого судді чи суду, у разі відмови у задоволенні клопотання про арешт цього майна; 3) у випадках, передбачених частиною п`ятою статті 171, частиною шостою статті 173 цього Кодексу; 4) у разі скасування арешту.
(!!!) Отже, обов`язок належно зберігати та негайно повернути тимчасово вилучене майно після скасування ухвали про накладення арешту або відмови в арешті цього майна прямо передбачено чинним законодавством.
Слід вказати, що арешт, накладений в межах кримінальної справи, є заходом забезпечення кримінального провадження, застосованим згідно з нормами Кримінального процесуального кодексу України і його скасування відбувається в порядку, визначеному статтею 174 Кримінального процесуального кодексу України - без можливості його скасування судами інших юрисдикцій, що випливає також із положень статей 37, 41 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (подібніі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 335/12096/15-ц, від 23.05.2018 у справі № 569/4374/16-ц (провадження№ 14-159цс18), а також Верховним Судом у постановах від 24.11.2019 у справі № Б-24/194-06, від 16.10.2018 у справі № Б-50/112-09, від 11.04.2019 у справі № 926/1307-б/15, від 24.04.2018 у справі № 910/10369/15, від 18.04.2019 у справі № 1-23-32/135-08-4825 та від 08.11.2020 у справі № 20/906/43-Б/13-Г, від 21 вересня 2022 року у справі № 910/9669/21).
Окрім цього, арешт майна також може бути скасовано повністю або частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування, чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Нормами КПК України в редакції 1960 року не було визначено порядку скасування арешту майна за ініціативою осіб які, не були учасниками кримінального провадження, але є власниками або володільцями арештованого майна, то при вирішенні зазначеного питання підлягають застосуванню норми КПК України в редакції 2012 року.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду при розгляді справ № 335/12096/15, № 596/4374/16-ц, № 296/8586/16-ц.
У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майно. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції, містить окремі норми: перша норма, яку закріплено в першому реченні першого пункту і яка має загальний характер, викладає принцип мирного володіння власністю; друга норма у другому реченні того ж пункту поширюється на випадки позбавлення права власності й передбачає для цього певні умови; третя норма, яку закріплено у другому пункті, допускає, що договірні сторони мають право, зокрема, контролювати використання власності відповідно до загального інтересу. Однак ці норми не є окремими, тобто не пов`язаними одна з одною. Друга і третя норми стосуються окремих випадків втручання у право на мирне володіння власністю, тому повинні тлумачитися за загальним принципом, закріпленим у першій нормі (ISMAYILOV v. RUSSIA, № 30352/03, § 31, від 06 листопада 2008 року).
Наявність законних підстав для вилучення грошових коштів має обов`язково бути предметом оцінки. Оскільки неприведення національними судами правових положень в якості підстави вилучення суттєвої грошової суми і очевидне протиріччя прецедентного права щодо національного законодавства, розглядається Європейським судом як таке, не було сформульовано з такою точністю, щоб заявник міг передбачити наслідки його дій і ступеня, розумної при обставинах справи. Отже, втручання в право власності заявника не могло розглядатися як законне за змістом статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (BAKLANOV v. RUSSIA, № 68443/01, § 46, від 09 червня 2005 року).
ВИСНОВОК:
- Питання щодо повернення речових доказів, вилучених у ході кримінального провадження, має вирішуватися у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом;
- Відповідальність за належне зберігання речових доказів у кримінальному провадженні, зброї та інших речей, вилучених під час досудового слідства, покладається на слідчого, у провадженні якого перебуває відповідна кримінальна справа;
- З урахуванням вказаного, дії (бездіяльність) слідчого щодо неповернення тимчасово вилученого майна у кримінальному провадженні (наприклад у разі його втрати) та відшкодування матеріальної та моральної шкоди повинні бути в причинно наслідковому зв’язку та підтверджуватися відповідними доказами (наприклад, але не виключно: ухвалами слідчого судді про арешт тимчасово вилученого майна, а потім повернення майна власнику; доказами невиконання рішення суду і т.і.).
Матеріал по темі: «Відповідальність слідчого за втрату речових доказів»
Теги: втрата речових доказів, відповідальність слідчого, майнова відповідальність, моральна шкода, потеря вещдоков, порча вещественных доказательств, исчезновение денег, протокол обшуку, Верховний суд, Адвокат Морозов