18 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 920/364/18 (ЄДРСРУ № 83117882) досліджував питання ефективності судового захисту щодо зобов’язання контрагента оформити та видати видаткову накладну, яка є первинним документом та підтверджує виконання господарської операції.
Суть справи: Контрагент, отримавши товар, не вчиняє дії з підписання та скріплення печаткою видаткової накладеної, чим порушує право Позивача (платника податків) на належне ведення бухгалтерського, фінансово-господарської та податкової звітності.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у цій справі, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, оскільки у матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження фактичного здійснення господарської операції. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, в свою чергу, виходив з того, що звернення Позивача з вимогою до Відповідача про зобов`язання вчинити дії, а саме підписати та скріпити печаткою видаткову накладну, є неналежним способом захисту прав Позивача.
Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 ГК України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Зазначеними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Отже, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
За змістом статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушення (частини перша, друга статті 4 зазначеного Кодексу).
За змістом статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.
Отже, у розумінні наведених положень правом на пред`явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом відкриття провадження у справах здійснює захист осіб, права та охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.
Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04.10.2017 у справі № 914/1128/16, постанові Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.08.2018 у справі № 905/1926/16.
Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.
Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання (правова позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду викладена у постанові від 03.05.2018 у справі № 404/251/17).
ВАЖЛИВО: Верховний Суд відзначає, що предметом позову не може бути встановлення обставин, зокрема обов`язку оформлення документів, які є доказами у справі, що має місце у цьому випадку, оскільки видаткова накладна як акт підтверджує наявність або відсутність виконання позивачем зобов`язань з поставки товару та прийняття їх іншою особою, які є юридичними фактами та належать до підстав позову.
Захист майнового чи немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов`язання утриматися від їх вчинення.
Заявлена позивачем у цій справі вимога про зобов`язання відповідача оформити (підписати) видаткову накладну не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.
Таким чином, така вимога не відповідає способам захисту прав, установленим чинним законодавством, і, як наслідок, не призводить до поновлення порушеного права позивача. Отже, спори про зобов`язання надати чи підписати накладну не можуть бути розглянуті й у порядку іншого (ніж господарське) судочинства, оскільки є не ефективним способом захисту.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц.
ВИСНОВОК: На думку Верховного суду спори про зобов`язання контрагента надати чи підписати видаткову накладну є не ефективним способом захисту, оскільки ефективність таких позовних вимог викликає обґрунтований сумнів з огляду на об`єктивну неможливість сприяти відновленню порушеного права.
В рамках податкового обліку доказом виконання чи здійснення господарської операції, відповідно до сталої судової практики, є фактична зміна майнового стану платника податків, а недоліки та/або відсутність первинно – бухгалтерського документу не є підставою для визнання операції фіктивною, оскільки всі докази оцінюються судом в сукупності.
Матеріал по темі: «Фактичні докази господарської операції & спростування її безтоварності», «Податкові спори: реальність здійснення господарської операції», «Реальність господарських операцій та/або нікчемність правочинів» та ін.
Теги: нікчемний правочин, фіктивний контрагент, податкові перевірки, налоговые споры, налоговые органы, видаткова накладна, налоговое уведомление решение, обжалование проверки, ефективний спосіб, судова практика, Адвокат Морозов